Як це було
Як це було
Маруська
У лютому 1918 року, після підписання Брест-Литовського мирного договору, австро-німецькі війська увійшли на територію України, аби допомогти Центральній Раді звільнити свої землі від наступу більшовицької Росії. Газета «Голос Юга» писала: «Последние известия. Киев знаят германскими войськами еще 2 марта (17 февраля). Германский генерал назначен комендантом города».
Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів, яка у січні взяла на себе всю повноту влади в Єлисаветграді, теж відчула запах смаленого. Комендант міста більшовик Беленкевич, аби уникнути ексцесів, запропонував населенню здати всю наявну зброю. Населення відреагувало своєрідно: воно зброю не здало, а Беленкевича із прибічниками вигнало з міста. Перед цим стався такий інцидент: «Захват типографии «Голоса Юга». В ночь на 11 февраля была захвачена типография нашей газеты вооруженными лицами, и уже набранный номер не мог увидеть света. Представители так называемого ревкома стали хозяйничать в типографии и печатать свои «Известия» и воззвания, пользуясь нашей бумагой и другими материалами».
Ревком залишив місто, і на деякий час у ньому запанувала тиша, але тривала вона недовго. Наприкінці лютого на станцію Єлисаветград прибули ешелони. До міста завітала Маруся.
Маруся, Маруська - так називали отаманшу-анархістку Нікіфорову, яка так само, як отамани Махно і Григор’єв, вихором літала українськими степами зі своїми вірними посіпаками, грабуючи, вбиваючи, сіючи страх і безлад. У нашому місті вона була не вперше. Цього разу мала намір упокорити його собі. Вояки Нікіфорової громили склади й магазини, реквізували на заводі Ельворті 35 тисяч карбованців - всю зарплатню робітників за місяць. Це дуже не сподобалося єлисаветградській громаді. Те, що відбулося потім, яскраво описав в своїй повісті «Байгород» наш земляк, свідок подій Юрій Яновський.
26 лютого місто прокинулося від набату. Грізно гули над Інгулом церковні дзвони, скликаючи усіх до бою. Бійці Нікіфорової мали досвід вуличних боїв, але захисники міста були налаштовані рішуче. На захист кинулися всі від старого до малого. Робітники заводу Ельворті та інших підприємств міста, студенти, селяни навколишніх сіл і навіть священики взяли до рук зброю. Жителі шаленим наскоком відбили вокзал. Анархістам нічого не залишилося, як спішно відступати в напрямку Канатово.
Газета «Голос Юга» писала: «Рабочие города Елисаветград выступили на борьбу с отрядами госпожи Никифоровой. Отряд Никифоровой признан частью армии Муравьева. Щедро заплатило население нашего города дань тому демону зла и разрушения, который давно к нам подкрадывался и, наконец, налетевши ураганом, взял свою обильную жатву. Погибли десятки людей, среди них были и дети, и цветущие юноши, и люди зрелого возраста. Одни погибли случайно, но большинство само пошло навстречу опасности, встав на защиту города».
У церквах служили панахиди, збирали кошти для родин загиблих і поранених... Минув місяць і, на жаль, в міській газеті ми читаємо вже таке:
«13 (26 марта) 1918 г. У братской могилы. Пошел я посмотреть на нашу «братскую могилу» на кавалерийском плацу.
И прежде он не отличался особенным благоустройством, но то, что я увидел теперь, буквально обдало меня холодом. Бруски, из которых была сделана изгородь вокруг всего плаца, решительно все выломлены и унесены, и только столбики, очевидно заколоченные достаточно глубоко, строптиво торчат на прежних местах. Против каждого пролета, прямо сквозь куст, с полным небрежением к существующим проходам, протоптаны пешеходные тропы. От скамеек почти нет и следов.
У кургана для чего-то стоят кем-то брошенные носилки. Никаких следов не только того, что это место упокоения героев-защитников города, но даже того, что здесь вообще был кто-то погребен. Не только никакой надписи, но даже нет простого креста, хотя бы наскоро сколоченного из двух брусков или веток, как это делается на всякой могиле. Точно в самом деле похороны здесь производились не гражданами Елисаветграда, а матросом Долоновым, которому не привыкать стать закапывать таким образом расстрелянных «контрреволюционеров».
А как раз напротив красуется насыпной барьер для кавалерийских упражнений, через который, быть может, скоро, начнут скакать на лошадях питомцы возрожденного украинизированного училища. И невольно напрашивается вопрос: «Кому это пришла в голову столь странная мысль, более чем неудачная мысль - в центре города хоронить покойников и на плацу для кавалерийских упражнений устраивать братскую могилу?»
В истории создания братской могилы, кроме дикости и некультурности, нашли свое отражение и те дурные повадки, которые выработались за время нашей «социальной революции» - как же нам отстать от Петрограда? И если там для жертв революции воздвигли братскую могилу на Марсовом поле, то надо и нам поспешить устроить такую на нашем Марсовом поле - кавалерийском плацу... Грустно, бесконечно грустно...
Наблюдатель».
Важко не погодитися з «Наблюдателем», тим більше, що зараз немає в місті й знаку, який нагадав би про ті буремні події, про тих людей. А тепер давайте запитаємо себе, чи змінилося щось у нашій ментальності за останні 100 років? Чи гідно вшанували ми пам’ять тих, хто місто наше захистив і захищає своїм тілом, своєю крилатою душею? І нехай кожен сам дасть собі відповідь на це запитання...
За сприяння Державного обласного архіву, рубрику підготувала Анфіса РТВЕЛІАШВІЛІ.
У публікації використано матеріали газети «Голос Юга» за березень 1918 року.