Як це було
ЗВІДКИ СІЛЬ?
Нещодавно російські війська завдали ракетного удару по місту Соледар у Донецькій області. Одна з ракет потрапила на територію соляних копалень «Артемсолі», ще одна впала поряд. Частина приміщень була повністю зруйнована. Завод зупинив свою роботу. Нестачу солі на прилавках магазинів відчули жителі України.
Звичайно, без солі ми не залишимося, врешті-решт є можливість імпортувати такий необхідний товар, але чи є в Україні можливість видобувати власну сіль в іншому місці?
Так, є. У лиманах Причорномор'я здавна видобували самосадочну сіль. Після російсько-турецької війни 1812 р. на лиманах Тузловської групи (Бурнас, Алібей, Шагани) почався активний промисел самосадкової солі.
На лимані Бурнас згодом виникло село Тузли. Воно було засноване наприкінці XVIII століття чабанами-кочівниками, які зі своїми отарами зупинялися поблизу солеварень. Назву свою село отримало від тюркського слова "туз" - сіль. Для керівництва соляними промислами було створено Контору Соляного Управління, тому село Тузли у першій половині ХІХ століття іноді ще називали просто Контора.
У Бессарабському Соляному Управлінні губернії одним із перших на посаду інженера-доглядача озер був призначений грек Стратій Калфа. Згодом на його честь названо мис Калфа – зараз це чудова рекреаційна зона у Національному природному парку "Тузлівські лимани".
Територія, де колись видобували сіль, серед місцевого населення зараз називається "Сольпром". Але від колишнього сольпрому залишилися лише деякі просолені стовпчики та рештки випарників.
Збір солі на самосадкових озерах, дуже добре описав Аполон Скальковський: "...Сіль починає сідати за спаданням весняних вод, тобто в червні. Садка триває у липні, а в серпні відбувається сам видобуток.
Із ранньої весни приходять на околиці Тузли незліченні низки возів і розташовуються таборами в степах, що оточують промисли. Там вони користуються безгрошовими пасовищами та водопоями з навмисне влаштованих колодязів.
На рік могло прийти до 60 000 возів, 15 000 погоничів, 120 000 голів худоби. А з 1 серпня приступали до ламання солі. Робітники навмисне для того влаштованими возами в'їжджали далеко у саме озеро, яке має дуже пологі береги. Сіль складає дно, а вода тримається зверху, не маючи навіть фута глибини. Потім спеціальними вилами та лопатами ламають вони сіль і навантажують на візки. Вода стікає по вилам, а сіль, обсохнувши, завантажується в бурти, твердне і становить суцільну масу.
Перевозили сіль возами; на одному возі містилося близько 51 пуду солі. Крім того, перевертання, перевезення солі на відкритому повітрі сприяло покращенню її смакових якостей..."
Кожен мільйон пудів солі давав скарбниці 250 тисяч рублів чистого прибутку. Водночас робітники за свою тяжку працю отримували копійки. Згодом видобуток солі став поступово знижуватися і практично зупинився у 30-х роках ХХ сторіччя.
У теперішній час місцеві жителі іноді збирають сіль із Тузлівських лиманів для себе, але промислового значення таке природокористування вже не має. Хоча, якщо зараз буде потрібно відновити такий вид природокористування, то зробити це буде не важко.
Є в України ще й Солотвино (Тячівський район, Закарпатська область). З історичних часів тут теж був солерудник, до того ж, у минулому столітті це місце було також відоме як здравниця для алергіків та астматиків. Наразі тут припинена солевидобувна діяльність, через затоплення шахт закриті й підземні корпуси унікальної алергологічної лікарні, селище забруднене побутовими стоками, а в карсти скидають сміття. Та все ж, це стратегічний об'єкт для України в сенсі видобутку солі, це найякісніша сіль у Європі, й з утратою Артемівська однозначно треба відновити і цей видобуток.
За посилання на https://konkurent.ua/, https://www.istpravda.com.ua/, https://www.ukrinform.ua/
Рубрику підготувала Анфіса РТВЕЛІАШВІЛІ.