ДВА МОНАХИ І ЖІНКА
Розпочався Великий піст. Це час не лише обмеження в їжі, а ще й обмеження емоцій, прощення. Ця притча для тих, хто розуміє, що йому треба простити і все відпустити, але поки-що не може.
Мандруючи світом, два ченці забрели в містечко. Там вони побачили жінку, яка не могла перейти затоплену після сильного дощу дорогу. Щоб не забруднити одяг, дама ніяк не могла обійтися без сторонньої допомоги. Вона стояла й похмуро, але з нетерпінням дивилася на кожного, хто проходив повз. Зрідка вона лаяла подорожніх, але вони ніяк не могли їй допомогти – в руках кожного з них був свій вантаж.
Молодший чернець побачив жінку , нічого не сказав і пішов далі .
Його супутник швидко переніс її на іншу сторону вулиці, де вона змогла продовжити свій шлях.
Жінка, не подякувавши, повернулася до ченця спиною й пішла геть …
Ченці продовжили свій шлях.
Молодший монах йшов у роздумах …
Через кілька годин він уже не міг мовчати і сказав:
– Та жінка поводила себе грубо й егоїстично. Але ви все одно допомогли їй! А вона вам навіть не подякувала!
На це мудрий монах відповів :
– Я переніс жінку кілька годин тому. Чому ти все ще несеш її із собою?
P S : Якщо злість змушує нас перебувати в минулому , – ми не можемо проживати сьогодення Більше того , минуле не дозволяє нам рухатися вперед . Ми не зобов’язані прощати тих, хто навмисно заподіяв нам біль … Але ми повинні сприймати дійсність такою , якою вона є , – і відпускати погані моменти.
Вибір завжди за нами: нести хворобливу ношу з собою або залишити її в минулому …